Пам’ятати минуле заради майбутнього
28 жовтня – День визволення України від нацистських загарбників
76 річниця визволення України від нацистських загарбників
Щорічно 28 жовтня відзначається День визволення України від нацистських загарбників. Це свято встановлено в Україні згідно з Указом Президента від 20 жовтня 2009 року №836/2009 «з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні».
В цей день традиційно вшановують пам’ять воїнів, які загинули в боях за визволення України, та населення, яке постраждало від дій фашистських окупантів.
В ході Другої світової війни 1941–1945 років саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від фашизму.
Воєнні дії під час Другої світової війни відбувалися на території України протягом 40 місяців – із 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. У 1941–1944 роках на українській землі були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій. 607 з них було розгромлено саме на території України.
У ході визволення України силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. воїнів, протягом січня 1943 року – жовтня 1944 року було проведено серію блискучих наступальних операцій. Найважливішими з них були: Воронезько-Харківська (13 січня – 3 березня 1943 року), Донбаська (13 серпня – 22 вересня 1943 року), Чернігівсько-Полтавська (26 серпня – 30 вересня 1943 року), Корсунь-Шевченківська (24 грудня 1943 р. – 17 лютого 1944 року) та Львівсько-Сандомирська (13 липня – 29 серпня 1944 року).
Завершила визволення України Карпатська операція, що розпочалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон нашої Держави.
Україна у Другій світовій війні
Мабуть жодну українську родину не оминула Друга світова війна. Майже в кожній родині хтось загинув, зник без вісти або був відправлений на примусові роботи. Пам’ять про своїх батьків і прабатьків зберігають їх нащадки.
І як добре, що є такі поняття, як пам'ять, історія, які зберігають все те, що відбувалося в минулому. Бо без минулого нема сьогодення і майбутнього.
Бібліотеки нашої громади брали участь у літературно-творчому конкурсі «Війна у долі моєї родини», метою якого було зібрати інформацію про родичів-ветеранів Другої світової війни, їх внесок у звільнення нашої країни від окупантів, вшанування пам’яті про подвиг нашого народу, виховання поваги до історії своєї сім’ї як складової частини історії свого народу.
Ось деякі з творчих робіт наших користувачів.
Війна у долі моєї родини
Аліна Шинкарюк, жителька Казанки
Мій дідусь - Гаврило Тимофійович Шинкарюк - народився 20 квітня 1911 року в Казанці. У великій родині проживало 8 дітей - дідусь мав сімох сестер. Його батьки - Тимофій Кирилович та Ганна Петрівна тяжко працювали, аби забезпечити родину. Дід провчився в школі 5 роки, після чого пішов працювати, аби підтримати сім'ю матеріально.
Коли почалась війна, дідусю було 30 років, він був вже одружений на Федоревській Марії Анікеївні, подружжя мало двох доньок.
Війна розлучила Гаврила Тимофійовича з родиною. За період воєнних дій проявив себе як відважний і мужній боєць, за що отримав нагороди - медаль "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.", орден ІІ ступеня "За хоробрість, стійкість і мужність, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками" в ознаменування 40-річчя Перемоги.
У 1943 році дідусь потрапив у полон і був відправлений в концтабір, де в нестерпних умовах провів 2 роки, які вважав найдовшими в своєму житті. У 1945 році в'язні концтабору були звільнені. Не встиг дідусь прийти до тями після полону, як його відправили на заслання в Сибір. У 1947 році нарешті мав можливість повернутись додому і об'єднатись зі своєю сім'єю. У сім'ї народилась ще одна донька та довгоочікуваний син.
Гаврило Тимофійович не цурався праці, всі повоєнні роки трудився у колгоспі ім. Петровського. За доблесну працю був нагороджений грамотами та медалями.
Дідусь прожив свій вік у праці, створив міцну і дружну родину. Пішов з життя у 1987 році, на 76 році життя.
Минає час. Народжуються нові герої. Та пам'ять про подвиг тих, хто захистив країну і світ від нацизму, житиме в серцях нащадків.
Володимир Москаленко, житель с. Великоолександрівка
Мій прадідусь, Штицько Григорій Михайлович, народився у 1925 році в с. Андріївка Великоолександрівської сільської ради. Дитинство було нелегким, в 3 роки залишився без мами. Окрім нього в сім'ї було ще четверо дітей. Батько працював у колгоспі і попри всі негаразди виховав дітей порядними людьми.
Коли почалась війна, дідусю ще не виповнилось 16 років. Після окупації села німцями почалась відправка молоді до Німеччини. Щоб не бути відправленим на примусові роботи, дідусь зі своїми однолітками мусили тікати з села і ховатися в степу, влаштувавши собі тимчасове житло.
На фронт дідусь потрапив наприкінці весни - навесні 1945 року. Визволяв місто Вену. До місця призначення їх доправляли вантажівками. Шлях був нелегким, не раз потрапляли під бомбардування ворожих літаків. Під час боїв за Вену отримав поранення в ногу. В шпиталі, де він лікувався, познайомився із земляком - Андрієм Загребенюком з Нової Одеси. "Нам було по 19 років, ми були одного віку Але ми зробили свій внесок в перемогу над підступним і досвідченим ворогом", - говорив дідусь. В боях на вулицях Вени товариш врятував йому життя. З тиз пір вони стали побратимами. Разом дослужували в медсанбаті. Потім дід Андрій демобілізувався, а мій дідусь служив в армії 4 роки і повернувся додому в травні 1949 році. За участь у бойових діях був нагороджений орденом Слави, медалями "За взяття Вени", "За перемогу над Німеччиною", "За мужність".
Повернувшись додому, дід Григорій брав участь у відновленні після війни народного господарства. Все життя пропрацював в колгоспі "Дружба", мав 35 років шоферського стажу. Виростив трьох дітей. Був чесною, доброю, працьовитою людиною. Свого бойового побратима, діда Андрія, не забував ніколи.І хоч бачились не так часто, але завжди підтримували зв'язок.
Помер дідусь Григорій на свято - 9 травня 2012 р. Я пишаюсь своїм прадідусем Григорієм Михайловичем Штицьком. Ми, молоде покоління, не маємо права забувати тих, хто не шкодував свого життя заради миру і спокою майбутніх поколінь.
Микола Тримурич, с. Дмитро-Білівка
Мій дідусь, Андрій Якович Ушканенко, народився в селі Балкова Казанківського району у 1924 році. До війни встиг закінчити 8 класів Дмитро-Білівської школи.
На війні дід був з 1943 по 1945 рік, а потім ще служив у армії до 1946 року. Отримав важке поранення в Ростові-на-Дону, численні осколкові ураження всього тіла. Довго лікувався, але вижив, одужав, а його рідний брат, який воював зовсім поруч, загинув в бою.
Після закінчення війни дідусь працював на кар'єрі, а через деякий час його направили на навчання в Криворізький гірничий інститут. По закінченню навчання працював начальником кар'єру по відкритим розробкам граніту, пізніше був майстром в ПТУ.
За бойові подвиги дід був нагородженмй орденом "За відвагу" та орденом Слави І ступеня. І хоч його вже давно немає з нами, вся наша родина пишається тим, що у нас був такий дід Андрій, і всі ми будемо довіку вдячні за те, що захистив нас.
Гаврищук Анастасія Михайлівна, с. Михайлівка
Я хочу розповісти про мого діда - Бориса Семеновича Цвітнова. Його біографія схожа на біографію багатьох його ровесників. Народився у 1920 році у Михайлівці, закінчив семирічну школу, вступив до Миколаївського суднобудівного технікуму. У 1939 році пішов служити на балтійський флот, пройшов школу молодих командирів. До війни з Німеччиною встиг побувати на фінській війні, служив на лінкорі "Марат". Початок війни зустрів на базі Балтійського флоту. Коли німці наблизились впритул до Ленінграда, більшість моряків пішли воювати на фронт. Так Борис Цвітнов став командиром взводу кулеметників.
Назавжди в пам'яті Бориса Семеновича закарбувався епізод фронтової біографії, коли він водив у розвідку групу бійців. Вони зуміли зібрати і передати командуванню важливі відомості, за що вся група була нагороджена орденом Слави ІІ ступеня. Дід був важко поранений при прориві блокади Ленінграда, але його військовий підрозділ виконав бойове завдання. За це діда Бориса нагородили орденом Червоної Зірки.
Після війни фронтовик повернувся в рідне село. Працював агрономом у колгоспі, був головою сільської ради, керував опорним пунктом правопорядку. В останні роки життя очолював Михайлівську раду ветеранів війни та праці. Разом зі своєю дружиною, Євгенією Іванівною, вчителькою мови та літератури, прожили разом майже 60 років, виростили доньку, мали онука та правнука.
Ідуть у вічність ветерани війни, відлетають від нас наші журавлі. Борис Семенович Цвітнов пішов з життя 13 січня 2001 року. Але пам'ять про нього, його спогади про цю страшну війну, мають жити. Це потрібно нам, тим, хто живе сьогодні.
Андрій Цупра, житель с. Троїцько-Сафонове
Мій прадідусь, Олексій Ілліч Гульков, народився 1918 року в с. Троїцько-Сафонове. З дитинства працював у колгоспі, допомагав батькам поратись по господарству.
У 1938 році був призваний до лав Червоної Армії. В роки війни був командиром відділення колесних машин. Брав участь у бойових діях в складі Брянського, ІІ Білоруського, ІІІ Білоруського, І Українського фронтів. Він був простим солдатом, який виконував свій свій воїнський обов'язок. Пройшов дорогами війни через усі 1418 днів. Брав участь у штурмі Берліна.
Батьківщина високо оцінила бойові заслуги прадідуся, нагородивши його медалями "За бойові заслуги", "За взяття Кенігсберга", "За взяття Берліна".
Після війни дід Олексій працював в колгоспі імені Щорса, брав активну участь в патріотичному вихованні молоді, зустрічався з учнями місцевої школи, підтримував зв'язок з фронтовими побратимами. 25 травня 2003 року наш славний ветеран пішов з життя, але залишив по собі добру пам'ять у односельців і нащадків.
Гульков Олексій Ілліч
О.Данілов, смт Казанка
Мій прадід, Михайло Корнійович Слободзян, народився в Казанці у 1916 році. Був третьою дитиною в сім'ї. Батька не знав - його забрала Перша світова.
У 1937 році Михайла Слободзяна призвали до війська. Він потрапив на флот, у місто Севастополь, служив на крейсері "Красний Кавказ". Там же, у Севастополі, його застала війна. Крейсер "Красний Кавказ" захищав Одесу, Феодосію, Керч. Гвардійський крейсер здійснив 64 бойові походи і кожен з них увійшов в історію як подвиг екіпажу. Артилерійським вогнем корабля, а це означає, що і руками мого прадідуся Михайла, було знищено 16 гарматних батарей 5 батальйонів ворожої піхоти, багато літаків, безліч танків, відбито 200 фашистських атак.
Екіпаж крейсера "Красний Кавказ" брав участь в Григорівській, Феодосійській, Керченській, Новоросійській десантних операціях. Його бойовий шлях проліг через Одесу, Севастополь, Феодосію, Керч. Потім - участь в битві за Крим та Кавказ. Михайло Корнійович Слободзян має такі нагороди: орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі "За відвагу", "За оборону Севастополя, Феодосії, Новоросійська, Криму та Кавказу".
Не тсало мого прадідуся, але в моєму серці, в серцях рідних та близьких пам'ять про героїчного Михайла Корнійовича Слободзяна буде жити завжди.
ПАМ'ЯТАЄМО